«Багато бійців після поранення просять: «Забинтуйте мене, і я повернуся до своїх на позицію…»
– У перші дні війни я вивіз свою родину з Києва на Закарпаття. Пригадую, через величезний потік біженців дуже важко було перебратися з лівого берега Дніпра на правий до залізничного вокзалу. Але врешті-решт ми благополучно доїхали до Міжгірщини, звідки родом моя дружина. Наступного ж дня я пішов у місцевий військкомат, хоча як лікар (я дитячий хірург, працював у «Охматдиті») мав бронь…
Так і потрапив у 128 бригаду. Через тиждень ми поїхали в зону бойових дій, по дорозі офіцер пояснював, як користуватися автоматом Калашникова.
Моє перше місце служби – евакуаційна бригада. Зізнаюся, було страшно. Ми з колегами поїхали впритул до місця бойових дій і чекали на поранених. Штурмовий підрозділ звільняв село, йшли ближні бої і поранених хлопців привозили до нас на гусеничній техніці чи в цивільних машинах. Ми надавали їм першу допомогу: зупиняли кровотечу, накладали турнікети, а далі везли в стабілізаційний пункт. Тоді поранило одного з командирів, старших офіцерів, котрий особисто вів бійців на штурм. Осколками від ворожої гранати йому посікло ноги. Із ним усе гаразд.
Зараз ми найчастіше стикаємося з осколковими пораненнями. Якщо снаряд чи міна вибухає поруч, поранення дуже важкі. Часто вони комбінуються з контузією, тому хлопці перебувають у ступорі й дезорієнтовані. Під артилерійські чи мінометні обстріли потрапляють і цивільні люди. Недавно до нас потрапили одразу четверо селян, котрих росіяни накрили із реактивної системи залпового вогню «Град». У тому числі 12-річна дівчинка. Найважчий стан був у молодого хлопця – пошкоджена черевна порожнина, одна нога майже відірвана, друга дуже пошматована. Ми стабілізували його й доставили в лікарню в обласний центр.
У нас поранені майже ніколи не помирають. Якщо їх довозять живими, робимо все, щоб хлопців у нормальному стані доставити в лікарню, де їм нададуть повноцінну медичну допомогу. А коли поранення неважке, багато бійців просять: «Забинтуйте мене, і я повернуся до своїх на позицію…» Таке часто буває.
У медичному підрозділі неодноразово були втрати. Одного разу ворожий снаряд влучив у медичну машину – водій і два лікарі отримали важкі поранення. Ще один наш колега, 26-річний офіцер медичної служби, загинув, коли вивозив поранених у стабілізаційний пункт. Його машину розстріляв російський ПТУР (протитанкова керована ракета). Дуже хороший був офіцер – і як лікар, і як людина…
Пригадую кілька випадків, коли наші хлопці дивом залишилися живими після жорстких бойових зіткнень.
Під час бою в нашу БМП влучили з ПТУРа, і один штурмовик, котрий сидів на броні, з осколковими пораненнями злетів у канаву. За кілька хвилин туди під’їхав російський БТР із десантом і обстріляв канаву з кулемета і автоматів. Наш боєць отримав кілька важких кульових поранень, у тому числі в голову, половину його тіла паралізувало. Але він зумів вибратися з канави й кілька сотень метрів перекочувався з боку на бік до околиці села. Його побачив селянин, старий дід, котрий поклав пораненого в садовий візок і вивіз на дорогу, де рухалася наша техніка. Коли бійця доставили до нас, він виглядав як мертвий. Але ми витягли його, стабілізували, він навіть прийшов до тями. Хлопця довезли в лікарню, і він вижив. Хоча поранення були дуже важкі.
Ще одного бійця дивом врятував бронежилет. Під час ближнього бою його обстріляв російський кулеметник. Одна куля влучила в грудну пластину, хлопець упав на спину, перевернувся на живіт і поповз. Кулеметник пустив ще одну чергу, і кулі влучили в спинну пластину. Але боєць зумів вибратися. Коли його доставили до нас, огляд не виявив жодної подряпини, була тільки легка контузія. А потім піднімаємо з підлоги бронік і бачимо, що з нього залишилося лахміття – наче через м’ясорубку пройшов.
Чи буде мені корисний досвід, здобутий на війні? Сподіваюся, що ні. Але я по-іншому сприйматиму роботу в цивільному житті. Такого тут надивився, що дуже важко буде чимось здивувати, тому завжди залишатимуся холоднокровним. Такий досвід мені може згодитися…
Komentarze