25 лютого, наступного дня після вторгнення, наш підрозділ обстріляла російська артилерія. Снаряд влучив у склад зі спорядженням і мої речі (спальник, каремат, теплий одяг та особисті речі) згоріли. Нас там троє дівчат було, і ми ховалися від снарядів, хто де міг – на землі, між деревами, під броньованими машинами… Так провели цілу ніч, а вранці поміняли позицію.
Наступні дні нас теж постійно обстрілювали – і арта, і «Гради», і міни. Я дев’ять днів не знімала бронік, він рятував і від обстрілів, і від холоду. А потім почали підвозити поранених.
Особливо запам’ятався один – солдат-кулеметник із осколковим пораненням тулуба. Його необхідно було чимшвидше доставити в госпіталь чи лікарню, а бойових машин поряд не було.
Допомогли місцеві селяни – дали свою машину. Вони у всьому допомагали – приносили гарячий чай і каву, пропонували зайти погрітися й помитися, робили бутерброди. Ми встигли вчасно довезти кулеметника, його прооперували. Недавно говорили з ним по телефону – знову рветься сюди, але поки рано.
Мої рідні знають, що я воюю – я попередила. Кажу їм, що їду на передок, там якийсь час може не бути зв’язку, то щоб не переживали. Вони переживають, а я заспокоюю. Знаю, що все буде добре!
Comentários