«У ході ближнього бою росіяни були за 15 – 20 метрів і закидували нас гранатами…»
– Я народився в росії, але вже багато років живу в Україні. Тому з початком повномасштабного вторгнення вирішив, що моє місце тут – захищати свою країну. Свого часу закінчив військовий інститут і служив у армії, але потім перейшов на цивільну роботу в ІТ-сфері.
Після сформування наш підрозділ пройшов серйозну кількамісячну підготовку на полігоні, тому хлопці були підготовлені й згуртовані. Це дуже допомогло під час наших перших боїв на Херсонщині. На Донеччині, під Бахмутом, було важче – багато поранених, в основному від мінометних, артилерійських і танкових обстрілів. Але хлопці тримаються. Ми й самі танки знищуємо.
Якось ворогам вдалося захопити наші позиції. Їх необхідно було повернути, то ми зібрали штурмову групу з 12 бійців і рвонули вперед. Біля траншей зав’язався ближній бій, росіяни були за 15 – 20 метрів і почали кидати гранати. Від пари гранат я ухилився, а одна таки зачепила мене. Почув за спиною, як спрацював запал, пригнувся, але пару осколків влучили. На щастя, це була наступальна РГД-5 з дрібними осколками, а не оборонна Ф-1, від якої мене «порвало» б набагато сильніше. Контузію я не рахую, тут це звичайне, буденне явище. Ми тоді вибили росіян, повернули свої позиції. А я після поранення я місяць пролежав у госпіталі. Зараз знову в строю, прийшли нові хлопці, тренуємося, проходимо злагодження, щоб бути згуртованими й діяти в бою як єдиний організм.
Ми мусимо закінчити цю війну – це найголовніше. А потім буде нормальне, цивільне життя.
コメント