«Ворожі снаряди влучили в сусідню хату і ми зрозуміли, що маємо кілька секунд, щоб добігти до укриття…»
– Чотири роки тому я пройшов строкову службу, після якої працював дома на Буковині. Як тільки Росія вторглася в Україну, мені прийшла повістка, і я зразу пішов у військкомат. Так і потрапив у 128 бригаду.
Я розумів, що це війна, тому тут усяке може трапитися. Ми дислокувалися в селі на самій лінії фронту, жили в закинутих хатах і потрапили під обстріл із реактивних систем залпового вогню «Град». Це не високоточна зброя, росіяни обстрілювали нею село без розбору. Снаряди влучили в сусідню хату і ми зрозуміли, що маємо кілька секунд, щоб добігти до укриття. Наступний снаряд прилетів у нашу хату й зруйнував її. Але ми встигли сховатися, із наших бійців тільки один отримав неважке поранення в ногу.
Того разу ворог бив із відстані кілька десятків кілометрів, однак мені доводилося бачити його і вживу – за 800 метрів, коли наш підрозділ був на східному напрямку. Ми стріляли на ураження, не відчуваючи жодного психологічного бар’єру. Тому що розуміємо – це ворог, і якщо ми не знищимо його, він знищить нас…
Раніше ми з дружиною жили в громадянському шлюбі, але з початком війни вирішили узаконити стосунки. Командири дали мені невелику відпустку, так що зараз ми з дружиною вже офіційна сім’я.
Можу сказати, що мої безпосередні командири – це нормальні люди, котрі цікавляться солдатами, бережуть їх у бою, тренують на навчаннях. У нас хлопці з різних регіонів України, різного віку й різної освіти, але всі ми живемо як одна велика сім’я.
Comentarios